А капли в блюдечко летят
И оседают в теплой луже
Мне так тоскливо жить, хотя…
Кому-то может быть и хуже.

И этот кто-то, как и я,
От огонька лицо скрывает,
Безмолвный страх в душе тая,
Но он меня, увы, не знает.

Как спастись мне от бурного века?
Как забыть про хронический стресс?
Я в душе уже полный калека.
Эх, попасть бы в нехоженый лес!
И, омывшись росистой осокою,
на спине распластаться меж пней
и уставиться в небо высокое,
где не видно Богов и людей.
Ни турбин, ни услуг стюардессовых.
Только небо, и в нём – облака.
Память, словно пята Ахиллесова,
под мозолью лишь ноет слегка.
В том лесу тёмной ночью обычно
волки шастают и кабаны
и так много совсем непривычной
тишины, тишины, тишины…

Зрада

Безглуздо може це писати,
Але куди ж подіть думки?
І як тебе мені забути,
І як скінчити ці стрічки...

Писати тільки я почала,
І це мій перший, справжній вірш
Хоч рими довго я шукала,
А ти ж на них не відповіш.

Летять стрічки, як хмари в небі
Але тобі їх не читать.
Начхати на мої потреби,
Тобі начхать, тобі ж начхать...

Життя своє тобі дарила,
Твоє ж собі не взяв в замін.
Я серце повністю відкрила
Ти виявився полем мін!

І як загоїть оті рани?
Душі сказати :"Все пройшло!"
І я не мрію про романи
Другий ненада вже ніхто.

А ти тембільш мені ненада,
Навіщо зрадник на війні
Не знаєш, що тоді чекати,
Коли зустрінешся мені?

А що ж робить? Удар у серце?
Холожним і тонким ножем
І хай душа кровлею ллється
Мені байдуже вже тепер!!!

Бо я одна "убита" в світі
Таких "убитих" сотні є,
Навіщо ж в цему світі жити,
Коли кохання головн?...